Шановні колеги!
Ось і настав останній день,
Неначе благо й привілей,
А ми відірвані від рідного порогу,
Уже лаштуємось в дорогу.
Віддаймо ж шану тим,
Хто в стінах альмаматер
Знання нам намагався передати!
За їхню працю щиру і нетлінну
Ми голови схиляємо уклінно.
Жили ми тут і затишно й добротно
І почувалися комфортно!
Зібралася в нас група розмаїта,
І було боязко,
Ніде правди діти,
Що в ній талановитий молодняк,
А нам ,пенсіонерам,
Що тут діяти?
Спасибі колеги,що ви нас терпіли,
А поруч із вами ми теж молоділи!
Хай вам у коханні і шлюбі щастить,
Горіть у роботі,але не згоріть!
Ходіть до театрів,милуйтеся веснами,
Бо згаяний час уже не воскресне!
Леванда Н.І.
осінь 2013 рік
ВИБАЧ, ГРИЦЮ!
«І Ви красиві, дівчино, і Ви…
О, світе мій, які ви всі прекрасні!
Ці карі очі – лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови…
Якби я був всесильний, наче Бог,
То на мільйон іскринок розділився б
І в кожну душу лицарську вселився,
Щоб з вами знать любові діалог…»
(Рядки з вірша Григорія Лютого)
Поет Григорій Лютий має унікальну пам'ять – знає назубок усі власні вірші, а також чимало поетичних творів своїх колег. А ось мені чи то Бог не дав, чи просто ледачий до запам’ятовування… Утім, причини так би мовити, незапам’ятовування чи людської забудькуватості наукою достеменно ще не вивчені. Хоч є думка: швидше за все, люди просто не знають своїх можливостей, тому й не тренують пам'ять змалечку. Щодо мене особисто, зізнаюся щиро: я можу читати вірші (чужі й свої!), що називається, кілометрами, але знаю напам’ять далеко не все, що сам написав, а тим більше те, що понаписували мої колеги. Коротше кажучи, до Григорія Лютого в цьому питанні мені дуже далеко. І ось до чого про все це просторікую.
Запорізькі письменники частенько виступають перед учителями, які приїздять на курси підвищення кваліфікації в обласному Інституті післядипломної педагогічної освіти. А мені випадає зустрічатися зі слухачами курсів у цьому інституті не лише в ролі письменника, а й лектора. Читаю лекції на тему «Етимологія географічних назв, місцевої топоніміки» а також «Походження та значення імен і прізвищ людей». Так ось, під час лекції й трапився випадок, про який піде мова.
Отже починається перша ранкова пара. Погода похмура, за вікном збирається на дощ. Подумки зауважую, що слухачі мої ведуть себе млявенько. Та воно й зрозуміло, зважаючи на такі обставини. Тому вирішую почати лекцію нестандартно, щоб сколихнути публіку. Зазвичай у подібних ситуаціях роблю це з допомогою жанру, в якому працюю – гумору й веселої сатири. Читаю власні байки або гуморески чи віршовані фейлетони моїх колег. Проте цього разу чомусь вирішую вдатися до лірики. І перше, що спадає на думку – інтимно-ліричний вірш мого колеги. Цю річ я добре знаю напам’ять, тому почуваюся впевнено. Роблю коротенький вступ, щось на зразок того, що висока поезія позитивно впливає на людину, поліпшує настрій. Як, наприклад, ось ці глибоко ліричні рядки Григорія Лютого. І в міру грайливо переводячи погляд із однієї далеко не дівчачого віку жіночки на іншу, починаю читати:
«І Ви красиві, дівчино, і Ви…»
І тут мені заціпило. Точніше – обрізало. Категорично не пам’ятаю, що далі? Не те, що наступного рядка, жодного слова не в силі згадати. Але вигляду не подаю. Вірніше, роблю вигляд, що в цьому місці – заплановано паузу. А щоб ця пауза не розтягувалася до непристойно тривалого облому, починаю робити те, що росіяни називають «отсєбятіной». Тобто, мелю язиком що попало, але в риму і в тому ж поетичному стилі:
«А ви так взагалі найкрасивіша,
Вважаю так і я,
і Лютий Гриша,
І навіть той, хто геть без голови…»
Розумію, що це «чортзнайщо» треба або негайно припиняти, або намагатися далі імпровізувати. Все залежить від того, як почуте сприймає публіка. Чесно скажу: мої слухачки явно відчули, що тут щось не так, але я їх точно заінтригував. Тому (майже без паузи!) під невдоволене буркотіння грому й бадьоре цокання перших крапель дощу по шибках вікон, продовжую:
«Стою без парасолі під дощем,
Дивлюсь на Вас, красуні у спідничках:
«Ой, Ви прекрасні!
Ой, а Ви – вобще!
Ой, а у вас такі рум’яні щічки…»
Млявість із моїх студенток наче протягом вимело. Сидять, посміхаються хитро й тільки очима запитують зацікавлено-недовірливо: «Невже Лютий міг таке написати?». А я вже й не приховую, що це не тільки Грицькові рядки:
«Якби всесильний був я, наче Бог,
То на мільйон Миколок розділився б
І кожну полюбив, і,
щоб я здох,
На кожній з вас по тричі оженився!»
У цьому місці вибухнула цілком очікувана й звична для виступу гумориста реакція з боку слухачів. І я, вже зовсім розсекречений, продовжував «отсєбятіну», щоправда, дещо з обережнішими й обачнішими (мало чого!) натяками:
«Усіх би полюбив,
та вже – літа…
Тому не ризикую й натякнути.
А хтось же вас, чарівних, пригорта…
Але не я
і не Григорій Лютий…»
Втягнута в цю гру публіка вдала розчарування таким ходом подій. І я вирішив закінчити свою імпровізацію чимось мажорним. І мені сходу придумався доволі оптимістичний фінальний акорд:
«Хоча душею я ще ого-го!
І тут уже пригледів молодицю –
Я не забуду личенька твого,
А вірші забуваю.
Вибач, Грицю!»
Достеменно не знаю, як поведе себе Гриць Лютий, почувши цю історію й чи вибачить мені мою забудькуватість і самочинну імпровізацію з варіаціями на тему... Але дорогі мої вчительки не лише зрозуміли, а й відзначили аплодисментами ці «біляпоетичні викрутаси». Принаймні, відповідний настрій в аудиторії було створено й лекція з етимології пройшла без сонних позіхань. Що, власне, й вимагалося.
На згадку від М.Г. Білокопитова.
Комментариев нет:
Отправить комментарий